Главная страница

Тітурель
нім. Titurel
Fol.3r München UB HS M. 154.jpg
Жанр віршована повість
Автор Вольфрам фон Ешенбах
Мова німецька
Написано після 1217 р.
Попередній твір Віллегальм

Тітурель (нім. Titurel) — фрагментарний середньоверхньонімецький лицарський роман, написаний Вольфрамом фон Ешенбахом після 1217 року (наявна згадка про смерть Германа I). Вцілілі фрагменти вказують на те, що розповідь мала служити у ролі приквела для Волфрамового «Парсіфаля», який є адаптацією незакінченого лицарського роману «Персеваль, або Повість про Грааль» Кретьєна де Труа, надаючи додаткову інформацію про персонажів та Святий Грааль (у Вольфрамовій інтерпретації це коштовний камінь).

Твір складається з двох фрагментів. Перший фрагмент розповідає про зародження любові між Шіонатуландером та Сігуною, онукою Тітуреля та кузеною Парсіфаля. У другому ж фрагменті зображено ідилію лісу, яка переривається мисливським собакою з повідком, на якому написана розповідь. Сігуна хоче дочитати історію до кінця, але собака виривається від них . Вона обіцяє Шіонатуландеру свою любов, як нагороду за повернення повідка. Як ми вже знаємо з «Парсіфаля», Шіонатуландера вбивають у спробі відшукати собаку, а Сігуна плаче над тілом мертвого коханого саме тоді, коли її зустрічає Парсіфаль.

Згодом «Тітуреля» дописав поет на ймення Альбрехт, який з'єднав історію воєдино та назвав її «Юний Тітурель» (нім. Jüngere Titurel).

Рукописи

Вольфрамів «Тітурель» дійшов до нас у трьох рукописах:

Манускрипти H та M мають 11 додаткових строф, які не зустрічаються в Манускрипт G. Сьгодні вважається, що Манускрипт G та H репрезентують дві різні традиції, в той час як Манускрипт M займає проміжне положення.

Сюжет

Фрагмент I

Фрімутель, син Тітуреля, отримує у спадок від батька Святий Грааль та зберігає його в Монсальвеші. У нього п'ятеро дітей: два сини — Анфортас і Треврецент та три доньки — Шуазіана, Герцелейда та Уррепанс де Шуа.

Вольфрам фон Ешенбах

Шуазіана одружується з Кіотом та народжує дитя, але при пологах сама віддає Богу душу. Герцог Кіот сильно побивається за своєю дружиною та відрікається від лицарства. Доньку Шуазіани охрещують Сігуною. Її до себе на виховання забирає Тампунтейр, брат Кіота, де вона разом із дядьковою донькою Кондвірамур (майбутньою дружиною Парсіфаля) проводить свої перші дитячі роки. Щодо Герцелейди, то вона вінчається з Кастісом, який раптово помирає. Таким чином, вона стає володаркою двох королівств — Монсельвашу та Кінгрівалю. Через деякий час Герцелейда виходить заміж за Гамурета, правителя Анжу.

Минає п'ять років. Помирає Тампунтейр. Сігуна мусить розлучитися зі своєю подругою Кондвірамур та переходить під опіку своєї тітки Герцелейди. Гамурет же бере на виховання свого племінника Шіонатуландера — французького дофіна. Сігуна та Шіонатуландер закохуються один в одного. Але щоб заволодіти Сігуною, спадкоємицею Грааля, Шіонатуландер перше має проявити себе на полі бою і таким чином довести, що він вартий принцеси. Разом із Гамуретом він вирушає походом на Схід.

Фрагмент II

Закохані Шіонатуландер та Сігуна розбивають шатро посеред лісової галявини, але їхній спокій порушує гавкіт — на галявину раптово вискакує мисливський собака. Шіонатуландер ловить і приносить його Сігуні. Вона приходить в захват від повідка, вкритого рубінами, які утворюють букви, а відтак слова. Сігуна починає читати і так ми дізнаємося, що собаку звати Ґардевіас. Ба більше, на повідку також написано розповідь про двох коханців та їхню трагічну долю, яка викликає в Сігуни співчуття. Але вона не встигає дочитати всю історію до кінця, адже собака, керуючись своїми тваринними інстинктами, виривається з її рук та втікає геть. Шіонатуландер знову намагається спіймати тварину, проте зазнає невдачі. Сігуна заявляє, що подарує Шіонатуландеру свою любов тільки тоді, коли він піде на пошуки собаки і поверне їй цей повідок.

Подальші події з «Парсіфаля»

З «Парсіфаля» ми дізнаємося про трагічну долю Шіонатуландера. Намагаючись знову заволодіти Ґардевіасом, Шіонатуландер гине на турнірі. Його перемагає лицар на ймення Оріл.

Сприйняття

Юний Тітурель

Альбрехт фон Шарфенберг написав продовження «Тітуреля» близько 1272 року та назвав його «Юний Тітурель». Він поєднав фрагменти у суцільну розповідь та розширив її до 6300 віршів. Альбрехт писав від імені Вольфрама, тому протягом тривалого часу працю приписували самому Ешенбаху.

Переклади

Перші переклади сучасною німецькою літературною мовою почали з'являтись лишень в XIX ст., в часи німецького романтизму. 1814 року Вольфрамового «Тітуреля» вперше переказав Йоган Ґустав Бушінґ (нім. Johann Gustav Gottlieb Büsching). 1842 року з'являється переклад «Парсіфаля і Тітуреля» (нім. Parzival und Titurel) Карла Зімрока (нім. Karl Simrock).

2009 року переклад «Тітуреля» з німецького видання Карла Лахмана (1891) російською мовою здійснив Володимир Мікушевич.

Джерела

  • Christoph, Siegfried Richard, "Wolfram Von Eschenbach's Couples, " 1981, ISBN 90-6203-573-6.
  • Jeep, John M., "«Medieval Germany: An Encyclopedia», 2001, ISBN 0-8240-7644-3.
  • Wolfram von Eschenbach: Titurel. Text – Übersetzung - Stellenkommentar. De Gruyter, Berlin/ New York 2003, ISBN 3-11-016971-1.
  • Wolfram von Eschenbach: Titurel. Mit der gesamten Parallelübersetzung des Jüngeren Titurel. Niemeyer, Tübingen 2006, ISBN 3-484-64028-6.
  • Joachim Heinzle: Wolframs Titurel. Stellenkommentar. Niemeyer, Tübingen 1972, ISBN 3-484-15025-4.
  • Horst Brunner: Geschichte der deutschen Literatur des Mittelalters und der Frühen Neuzeit. Reclam (Nr. 17680), Stuttgart 2010, ISBN 978-3-15-017680-1.
  • Burghart Wachinger: Verfasserlexikon. Deutschsprachige Literatur des Mittelalters. Studienauswahl. De Gruyter, Berlin 2000, ISBN 3-11-016911-8.
  • Max Wehrli: Wolframs >Titurel<. Westdeutscher Verlag, Opladen 1974, ISBN 3-531-07194-7.
  • Kurt Gärtner, Joachim Heinzle: Studien zu Wolfram von Eschenbach. Niemeyer, Tübingen 1989, ISBN 3-484-10627-1.
  • Joachim Bumke: Die Wolfram von Eschenbach Forschung seit 1945. Bericht und Bibliographie. Wilhelm Fink, München 1970.
  • Werner Schröder: Wolfram-Studien I. Schmidt, Berlin 1970, ISBN 3-503-00478-5, S. 219–239.
  • Werner Schröder: Wolfram-Studien IV. Schmidt, Berlin 1977, ISBN 3-503-01239-7, S. 25–47.
  • Werner Schröder: Wolfram-Studien VI. Schmidt, Berlin 1980, ISBN 3-503-01646-5, S. 123–151.
  • Rüdiger Krüger: Studien zur Rezeption des sogenannten „Jüngeren Titurel“. helfant edition, Stuttgart 1986, ISBN 3-925184-30-9 (zugl. Dissertation, Universität Stuttgart 1985).
  • Andrea Lorenz: Der Jüngere Titurel als Wolfram-Fortsetzung. Eine Reise zum Mittelpunkt des Werkes. Lang, Frankfurt/M. 2002, ISBN 3-906767-40-X.
  • Thomas Neukirchen: Die ganze „aventure“ und ihre „lere“. Der „Jüngere Titurel“ Albrechts als Kritik und Vervollkommnung des „Parzival“ Wolfram von Eschenbachs. Winter, Heidelberg 2006, ISBN 3-8253-5231-5.
  • Thomas Neukirchen: ‚Titurel‘. 1. Der Stoff. 2. Perspektiven der Interpretation. 3. Bibliographie zum ‚Jüngeren Titurel‘ 1807-2009. In: Joachim Heinzle (Hg.): Wolfram von Eschenbach. Ein Handbuch. Studienausgabe. Berlin 2011, S. 446-475, 502-522, 1307-1346, ISBN 978-3110349160
  • Hans-Henning Rausch: Methoden und Bedeutung naturkundlicher Rezeption und Kompilation im „Jüngeren Titurel“. (= Mikrokosmos: Beiträge zur Literaturwissenschaft und Bedeutungsforschung" Band 2), Peter Lang Verlag, Frankfurt a. Main 1977, ISBN 3-261-01732-5.

Посилання