Главная страница

Стенфордський тюремний експеримент — психологічний експеримент, який 1971 провів американський психолог Філіп Зімбардо, досліджуючи як і вплив обмеження свободи та тюремного оточення на психіку людини, так і вплив нав'язаної соціальної ролі на її поведінку.

Добровольці грали ролі в'язнів та охоронців в імпровізованій в'язниці, влаштованій у корпусі кафедри психології. Учасники швидко адаптувались до своїх ролей. Ніхто не сподівався, проте почали виникати по-справжньому небезпечні ситуації. Кожен третій охоронець виявився схильним до садизму, а в'язні були надто морально травмовані, двоє з них закінчили експеримент достроково. Незважаючи на очевидну втрату контролю над експериментом, тільки один з 50 спостерігачів, Христина Маслач, виступила проти його продовження. Зімбардо припинив експеримент достроково.

Результати експерименту вразили і його автора, тому Філіп Зімбардо заявив, що подібне не повинно повторитися. Багато років він був засмучений кепською славою свого експерименту, що зробив ціле покоління психологів гранично обережними. «Психологи стали виходити з того, що людина настільки вразливе створіння, що коли вона не пройде той чи інший тест, то це назавжди зруйнує її самооцінку. Тому більшість тестів здійснювалося лише через опитування. Психологи тільки запитують: «Уявіть собі, що ви наглядач, як ви поводилися б?»[1]

З погляду етики експеримент часто порівнюють із експериментом Мілґрема, який 1963 року в Єльському університеті провів Стенлі Мілґрем (він і Зімбардо колись навчалися разом).

Цілі і засоби

Дослідження оплатив воєнно-морський флот США, щоб розібратись, чому виникають конфлікти у власних виправних закладах і в морській піхоті.

Учасників набрали за оголошенням у газеті, їм пропонували 15 доларів на день (з урахуванням інфляції станом на 2007 рік це приблизно 75 доларів) за два тижні участі. З 70 осіб, що відгукнулись на оголошення, Зімбардо та його команда вибрали 24 найбільш здорових і психологічно стійких. Це були переважно білі чоловіки, представники середнього класу. Усі вони були аспірантами коледжів (студенти по-нашому).

Було 24 молодих чоловіки. Їх поділили на «охоронців» та «в'язнів». І хоча їх ділили цілком випадково, «в'язням» потім здавалося, що в охоронці беруть за великий зріст, проте насправді жодних відмінностей у фізичних даних не було. Імпровізовану в'язницю влаштували на базі кафедри психології Стенфорду. Лаборант-старшокурсник був «наглядачем», а сам Зімбардо — директором в'язниці.

Зімбардо створив для в'язнів такі умови, які мали сприяти дезорієнтації, втраті почуття реальності і самоідентифікації. Охоронцям видали дерев'яні кийки й уніформи кольору хакі воєнного зразка, яку вони самі обрали в магазині. Їм також видали дзеркальні сонцезахисні окуляри, за якими не видно було очей. На відміну від в'язнів, вони мали працювати позмінно і повертатись додому на вихідні, хоча згодом багато хто брав участь у неоплачуваних понаднормових чергуваннях.

В'язні мусили вдягатись тільки в навмисно погано підібрані міткалеві халати без спідньої білизни та ґумові пантофлі. Зімбардо стверджував, що такий одяг змусить їх тримати незвичну осанку, вони будуть відчувати дискомфорт, а це сприятиме їх дезорієнтації. Їх називали тільки за номерами, які їм присвоїли замість імен. Ці номери були пришиті на їхніх халатах, крім того вони мали носити тугі капронові шапочки на голові, що символізували новобранців, що проходять початкову воєнну підготовку в армії. Ще вони носили на кісточках маленькі ланцюжки — як нагадування про їхнє ув'язнення.

За день до експерименту охоронцям влаштували короткі установчі збори, але їм не дали жодних вказівок, окрім неприпустимості фізичного насилля. Їхній обов'язок — обхід в'язниці — їм запропонували здійснювати у будь-який зручний для них спосіб. На зборах Зімбардо запропонував для охоронців наступну лінію поведінки:

« Змусьте в'язнів відчути тугу, страх, відчуття сваволі, що їхнє життя повністю контролюється системою, вами, мною, й у них немає жодного особистого простору… Ми різними способами забиратимемо в них індивідуальність. Усе це разом має викликати у них почуття безсилля. Тобто в цій ситуації в нас буде вся влада, а в них — жодної. »

Майбутнім в'язням було сказано чекати вдома, поки їх не викличуть для проведення експерименту. Їх арештували без попередження, звинувативши у збройному пограбуванні. Арешт проводила справжня поліція Пало Альто, яка брала участь у цій стадії експерименту.

Вони пройшли повну процедуру поліцейського огляду: зачитування прав, фотографування, зняття відбитків пальців. Їх привезли у підготовлену в'язницю, де провели огляд, роздягли догола, «очистили від вошей» і присвоїли номери.

Результати

Охоронці примушують в'язнів відтискатися, у той час як іще один в'язень (той, що стоїть) має співати.

Над експериментом швидко втратили контроль. В'язні потерпали від садистського ставлення охоронців і під кінець в багатьох спостерігався сильний емоційний розлад.

Після порівняно спокійного першого дня, на другий день вибухнув бунт. Охоронці добровільно вийшли на понаднормову роботу і без вказівки дослідників придушували бунт, нападаючи на в'язнів із вогнегасниками. Після цього інциденту охоронці намагались розділяти та стравлювати в'язнів, обрали «добрий» і «поганий» корпуси, змушували в'язнів думати, що серед них є «інформатори». Ці заходи виявились досить ефективними, й у подальшому великих заворушень не було. За словами консультанта Зімбардо, колишнього в'язня, така тактика використовується у справжніх американських в'язницях.

Підрахунок в'язнів, який початково був задуманий, щоб допомогти в'язням звикнути до ідентифікаційних номерів, перетворився на знущання тривалістю до кількох годин, під час яких охоронці глумились з ув'язнених і карали їх фізично, зокрема змушували їх виконувати фізичні вправи.

В'язниця швидко стала брудною і похмурою. Право помитись стало привілеєм, у якому могли відмовити й часто відмовляли. Деяких в'язнів змушували чистити туалет голими руками. З «поганої» камери забирали матраци, й ув'язненим доводилось спати просто на бетонній підлозі. Щоб покарати, часто не давали їжі. Сам Зімбардо каже про свою все більшу заглибленість в експеримент, яким він керував і в якому брав безпосередню участь. На четвертий день почувши про можливу змову з організації втечі, він разом з охоронцями хотів перенести експеримент у вільний корпус справжньої в'язниці задля більшої «надійності». Поліційний департамент йому відмовив, посилаючись на міркування безпеки, при цьому, за словами Зімбардо, він був обурений і сердитий через відсутність співробітництва між його та поліційною системою виконання покарання.

У ході експерименту декілька охоронців все більше і більше перетворювались на садистів, особливо вночі, коли їм здавалось, що камери вимкнені. Експериментатори стверджували, що приблизно кожен третій охоронець виявляє справжні садистські схильності. Багато охоронців засмутились, коли експеримент було припинено достроково.

Згодом ув'язненим запропонували вийти на волю за умов, якщо вони відмовляться від оплати, більшість згодилась на це. Зімбардо використовує цей факт, щоб показати, наскільки сильно учасники звикли до ролі. Але в результаті їм усе одно відмовили, і ніхто не полишив експеримент.

В одного з в'язнів розвинулась психосоматична висипка по всьому тілу, коли він дізнався, що його заява про звільнення без винагороди була відхилена (Зімбардо його відхилив, тому що думав, що той намагається схитрувати і симулює хворобу). Сплутане мислення і сльози стали звичайною справою серед в'язнів. Двоє з них пережили такий сильний шок, що їх вивели з експерименту і замінили.

В'язень № 416

Один із в'язнів, що прийшов на заміну, № 416, був шокований ставленням охоронців й оголосив голодування. Його на три години закрили в тісній комірчині для одиночного ув'язнення. В цей час охоронці змушували його тримати в руках сосиски, які він відмовлявся їсти.[2] Інші ув'язнені вважали його хуліганом. Щоб зіграти на цих почуттях, охоронці запропонували в'язням вибір: або вони відмовляться від покривал або № 416 проведе в одиночці цілу ніч. В'язні вибрали покривала. Пізніше Зімбардо втрутився і випустив № 416.

Зімбардо вирішив припинити експеримент достроково, коли Христина Маслач, студентка, раніше не знайома з експериментом, висловила протест проти страхітливих умов в'язниці, після того, як вона прийшла туди провести бесіди. За словами Зімбардо, з усіх п'ятдесяти спостерігачів тільки вона підняла питання про його відповідність моралі. Хоча експеримент планувався на два тижні, через шість днів його припинили.

Висновки

Стенфордський експеримент закінчився 20 серпня 1971 року, тривав він тільки 6 днів, замість запланованих 14-ти. Результати експерименту використовувались для того, щоб проілюструвати, як легко люди піддаються впливу, якщо присутня узаконювальна ідеологія, а також соціальна й інституціональна підтримка. Також їх використовують для ілюстрації теорії когнітивного дисонансу та впливу влади авторитетів.

У психології результати експерименту використовують на підтримку ситуативним чинникам поведінки (situational attributions) людини на противагу особистісним (dispositional attribution). Іншими словами, схоже на те, що ситуація визначає поведінку людини більше, ніж внутрішні особливості особистості. Цим він схожий на результати загальновідомого експерименту Мілґрема, в якому звичайні люди підкорялись наказу і виконували покарання електрошоком і таким чином ставали спільником експериментатора.

За збігом обставин, незабаром після закінчення досліджень відбулися криваві бунти в тюрмах Сан-Квентіна й Аттіки, і Зімбардо доповів про свій доробок в експерименті Міністерству Юстиції США (U.S. House Committee on the Judiciary)

Критика експерименту

Есксперимент був широко розкритикований як неетичний і такий, що межує з ненауковістю. Критики, а серед них і Ерік Фромм, ставили під сумнів, що результати експерименту можна легко витлумачити. Зокрема, Фромм писав, як сильно змінюється поведінка людини, коли її ув'язнюють (використовуючи історичні приклади нацистських концентраційних таборів). Це поклало початок досліджень на перевірку твердження, що тюремне оточення саме собою визначає поведінку особистості. Фромм також не погоджувався, що схильність до садизму в «нормальних» особах не може бути визначена методами, призначеними для їхнього відбору.

Через те, що це був польовий експеримент, вести традиційний науковий контроль було неможливо. Зімбардо не був нейтральним спостерігачем, а впливав на керівництво експериментом як директор в'язниці. Висновки, базовані на експерименті, є великою мірою суб'єктивними і не підкріплені ширшим колом фактів. Такий експеримент важко відтворити іншим дослідникам.

Деякі критики експерименту стверджують, що учасники базували свою поведінку на тому, що від них очікували, чи орієнтувались на стереотипи поведінки в'язнів та охоронців. Іншими словами, учасників просто було втягнено в рольову гру, проте Зімбардо наполягає, що навіть якщо на початку це були елементи рольової гри, то впродовж експерименту учасники звикли до своєї ролі.

Його критикували й через невідповідність середовища (ecological validity). Багато умов, накладених в експерименті, є суперечливими і не корелюються з умовами в справжніх тюрмах (зав'язування очей новоприбулим, заборона вдягати нижню білизну, заборона виглядати у вікно, заборона користуватись іменами). Зімбардо ж наполягає, що ув'язнення — це шокувальна і дегуманізувальна подія, і було необхідно ввести ці процедури, щоб поставити «в'язнів» в умови обмеженої волі; однак важко дізнатись, наскільки подібна дія таких умов до справжньої в'язниці, а спосіб проведення експерименту важко відтворити точно, щоб інші могли перевірити це.

Деякі критики кажуть, що експеримент був занадто детермінованим: у звітах описані значні відмінності жорстокості «охоронців», найгірший з яких відомий під псевдонімом «Джон Вейн» (цей «охоронець» стверджує, що він почав загострювати стосунки між «охоронцями» і «в'язнями», наслідуючи одного з персонажів фільму Пола Ньюмена «Cool Hand Luke». Він далі посилював свої дії через свій псевдонім «Джон Вейн» і намагався зімітувати актора Strother Martin, що грав капітана-садиста у фільмі[3]). Інші «охоронці» були добрішими і часто виявляли прихильність до «в'язнів». Зімбардо не робив спроб пояснити чи врахувати ці відмінності.

І наостанок, модель була занадто маленькою, — тільки 24 учасники протягом відносно невеликого відрізку часу.

Спроба відтворити експеримент на BBC

Алекс Хеслем (Alex Haslam) і Стів Річер (Steve Reicher), психологи з університету в Екстері та з університету Сен-Ендрюс керували частковим відтворенням експерименту за фінансової підтримки BBC, яке транслювало сцени дослідження як реаліті-шоу програму під назвою «Експеримент» (2002). Їхні результати і висновки дуже різняться від Зімбардових і призвели до серії публікацій про тиранію, стрес і лідерство (незадовільні результати від SPE були опубліковані в ключових галузевих журналах, зокрема British Journal of Social Psychology, Journal of Applied Psychology, Social Psychology Quarterly). Оскільки експеримент не був точним відтворенням Стенфордського експерименту, дослідження спричинило до подальших сумнівів в універсальності їх висновків. Зокрема, під питанням висновок, що люди чинили зло неусвідомлено, граючи роль, та ідея про те, що рушійні сили зла є в будь-якому випадку банальними. Їх дослідження також показало важливість лідерства у виникненні тиранії (у формі, яку показав Зімбардо в інструктажі охоронців в Стенфордському експерименті).[4][5]

Абу-Ґрейб

Коли вибухнув скандал Абу-Ґрейб (знущання і тортури над в'язнями в Американській військовій в'язниці в Іраку) (березень 2004), багато експертів одразу помітили його схожість із Стенфордським тюремним експериментом — серед них Філіп Зімбардо, який дуже зацікавився деталями цієї історії. Його занепокоїло, що зусилля офіційних військових і уряду були спрямовані на те, щоб звинуватити у зловживаннях кілька «паршивих овець» замість того, щоб визнати це за системні проблеми офіційно встановленої воєнної системи виконання покарання.

Фактично, Зімбардо виявився в команді юристів, що захищала одного з наглядачів тюрми Абу-Ґрейб штаб-сержанта (SSG) Айвена «Чіп» Фредеріка. Він мав доступ до всіх слідчих документів і документів з обмеженим доступом, а також свідчив як свідок-експерт на воєнному трибуналі Фредеріка, що був засуджений до восьми років ув'язнення (жовтень 2004)

Зімбардо використав свій досвід у справі Фредеріка при написанні книжки «Ефект Люцифера: Осмислення перетворення добрих людей на злих» (Random House, 2007), в якій припускає, що між Стенфордським експриментом і зловживаннями в Абу-Ґрейбі є багато спільного.[2]

Дивіться також


Примітки

  1. Дзеркало тижня № 22, 15 червня 2002
  2. а б Lucifer effect (англ.)
  3. «John Wayne» (name withheld). Interview. «The Science of Evil.» Primetime. Basic Instincts. KATU. 3 січня 2007 (англ.)
  4. The ideas interview: Alex Haslam (англ.)
  5. Interview: Steve Reicher and Alex Haslam (англ.)

Література

  • Haney, C., Banks, W. C., & Zimbardo, P. G. (1973). Study of prisoners and guards in a simulated prison. Naval Research Reviews, 9, 1-17. Washington, DC: Office of Naval Research(англ.)
  • Haney, C., Banks, W. C., & Zimbardo, P. G. (1973). Interpersonal dynamics in a simulated prison. International Journal of Criminology and Penology, 1, 69-97.(англ.)
  • Haslam, S. Alexander & Reicher, Stephen (2003). Beyond Stanford: Questioning a role-based explanation of tyranny. Dialogue (Bulletin of the Society for Personality and Social Psychology), 18, 22-25.(англ.)
  • Musen, K. & Zimbardo, P. G. (1991). Quiet rage: The Stanford prison study. Videorecording. Stanford, CA: Psychology Dept., Stanford University.(англ.)
  • Reicher, Stephen., & Haslam, S. Alexander. (2006). Rethinking the psychology of tyranny: The BBC Prison Study. British Journal of Social Psychology, 45, 1-40.(англ.)
  • Zimbardo, P. G. (1971). The power and pathology of imprisonment. Congressional Record. (Serial No. 15, 1971-10-25). Hearings before Subcommittee No. 3, of the Committee on the Judiciary, House of Representatives, Ninety-Second Congress, First Session on Corrections, Part II, Prisons, Prison Reform and Prisoner's Rights: California. Washington, DC: U.S. Government Printing Office.(англ.)
  • Zimbardo, P. G (2007) [1] «Understanding How Good People Turn Evil». Interview transcript. «Democracy Now!», March 30, 2007. Accessed March 31, 2007(англ.)

Додаткові посилання