Главная страница

Південно-Східний шлях на Клондайк — один з трьох основних сухопутних шляхів, якими простували старателі, які під час Клондайкської золотої лихоманки намагалися дістатись річки Юкон, Клондайк та Ельдорадо. До Клондайку можна було дістатися від Берингового моря вгору по течії Юкону, вниз по Юкону від його початку або по бічних притоках Юкону. Навігація по Юкону можлива влітку між червнем і листопадом від його дельти аж до міста Вайтгорс вище від Клондайку. Загалом подорож, зважаючи на географію регіону й кліматичні умови, була дуже складною. Гори були складні для переходів, звивисті річки в багатьох місцях непрохідні для човнів, коротке літо досить спекотне, а взимку температура опускалася до -50 °C[1][2].

У лютому 1898 року канадський уряд запровадив закон, який дозволяв входити на територію Юкону лише шукачам, що мали річний запас продуктів. Як правило, він важив близько 520 кг. Разом із реманентом вага поклажі становила 900 кг (американська тонна).[3] Звичайно, що ціни на собак і коней нечувано зросли. Навіть слабенький кінь, який у Каліфорнії вартував не більше 50 доларів, в Дайї коштував до 700 доларів (19 000 доларів на ціни 2000 року)[4][n 1].

Передумови створення

Відкриття золотих покладів на Юконі трапилося у момент, коли відчувалася гостра нестача запасів золота у всіх розвинутих країнах світу[6][7]. Тогочасний золотий стандарт прив'язував паперові гроші до наявних золотих запасів. Різке скорочення золотодобування наприкінці 19 століття спричинило пришвидшене зростання ціни золота у порівнянні з паперовими грошима, що сприяло вилученню золота з обігу[6]. Це викликало паніку 1893 року й 1896 років. На фоні економічної депресії ширилися безробіття і фінансова невпевненість[7].

15 липня 1897 з Аляски прибув перший пароплав до Сан-Франциско, а через два дні інший пароплав прибув до Сіетла[8]. Газети писали, що новоспечені багатії привезли на двох суднах золота на 1 139 тис. доларів США (на 2010 рік це відповідало майже одному мільярду доларів), але пізніше стверджувалося, що це ще занижена вартість золота[9]. Звістка про золоті копальні на Клондайку сколихнула все населення Північної Америки. Майже мільйон людей виявили намір поїхати на північ за золотом, але в дорогу змогли вирушити близько 100 тисяч. Більшість повернулися з півдороги назад — до Клондайку дісталося близько 30-40 тисяч шукачів.

Від Сіетла або Сан-Франциско шукачі могли дістатися до Доусон-Сіті морем[10]. До форту Сент-Майкл (колишня російська колонія на Алясці) потрібно було проплисти 4000 км морем і далі по річці Юкон ще 2700 км. Цей шлях називали «дорогою багатіїв», оскільки квитки на судна були недешеві для пересічного американця — початкова ціна становила 150 доларів, а ближче до зими — вже до 1000 доларів[11]. Попитом користувалися риболовецькі катера, старі пароплави з гребними колесами, вугільні баржі. Усі кораблі перевантажувались понад міру, тому декілька з них по дорозі до Аляски затонуло[12].

Більш дешевим шляхом був сухопутний. Основних доріг, якими пересувались старателі, було три:

Південно-Східний шлях

Більшість золотошукачів вдавалися до подорожі кораблем до портових міст Скагвай або Дайї, які розташовані над каналом Лінн на західному побережжі Аляски, потім — пішки 53 км по Чілкутському шляху, долали Береговий хребет та прямували або Чілкутським перевалом (англ. Chilkoot Pass), або перевалом Вайт до озера Беннет або озера Ліндман, які знаходилися вже в провінції Британська Колумбія[13]. Далі — на човнах і плотах до самого Клондайку. Уздовж усього Юкону, від озера Беннет до Доусон-Сіті, берега річки були всіяні наметами шукачів, які зупинялися на перепочинок і ремонт[14][15].

Від Скагваю до перевалу Вайт

На березі Дайї, березень 1898

Кораблі, що приходили до Скагваю, через мілини змушені були ставати на якір за 1,6 км від берега. На плоти і баржі скидалилися всі продукти і реманент, частина поклажі розбивалася, падала у воду, або просто зникала в загальному безладі, що панував на березі. Плоти допливали до берега, наскільки було можливо, потім вантаж перекладався на вози, що заїжджали у воду, і вивозився подалі на берег. [16]

Кожен покладався сам на себе, бо всі місцеві вантажники подалися на Клондайк. Коней і волів з кліток відразу скидали у воду і вони самі у крижаній воді добиралися до берега.[17] Найбільш розважливі і далекоглядні шукачі об'єднувалися в групи, щоб спільно перевозити і пильнувати своє майно. Прикрою несподіванкою для майбутніх старателів стали припливи, які сягали 9 метрів. Багато хто позбувся всього майна, якщо не встиг вчасно перенести його подалі від води. До всього додавалися клопоти з митним оформлення вантажу. Реманент, закуплений в Канаді, не міг бути відкритий у Скагвай, оскільки це була територія США. Він повинен був супроводжуватися представником митниці аж до перевалу Уайт[18][n 2]

Це коштувало 10 доларів в день за рахунок подорожнього. Ті, хто закупився у США, повинні були платити мито вже на Канадській території.

Митні правила створювали дивні казуси. Коні, закуплені в Канаді і привезені до Скагваю, не могли використовуватися, як тягова сила на території США. Потрібно було заплатити $30 мита, щоб завантажити на них поклажу. Якщо ж мито не оплачувати, то навіть сіно для коней чоловіки мусили нести на собі аж до кордону з Канадою, а коні мусили йти порожняком. [19]

Маршрут до перевалу Уайт на початку був нескладний, але далі стежка в деяких місцях звужувалася до 0,6 м завширшки, проходила через валуни і гострі каміння.[20] Для коней це була непосильна дорога і робота, але їх не шкодували і використовували без відпочинку до останнього, тому що всі спішили потрапити в Клондайк до зими. Частина коней, яких купили майбутні старателі, взагалі не були приручені, або ніколи перед тим не використовувалися для подібної роботи. Крім того, лише незначна кількість старателів мала хоч якісь навички поводження з тваринами. Більшість тварин страждали від неправильної упряжі чи кріплення вантажів. На вузькій стежці рух був дуже повільний, часто зупинявся і в'ючні тварини годинами стояли з вантажем на спині. Умови для тварин були настільки важкі, що деякі самі вчиняли самогубство, кидаючись з кам'яних уступів. З трьох тисяч коней, що були привезені в Скагвай, майже всі загинули по дорозі до перевалу.[21] Ущелина, що знаходиться за 5 км до перевалу, отримала тоді назву Ущелина Мертвих Коней. [n 3]

Понад п'ять тисяч людей пробували дістатися до перевалу Уайт восени 1897-го року. Лише дуже мала частина з них змогла до вересня пройти весь шлях до озера, коли маршрут через осінню розпутицю став непрохідний.[20] Ті, хто не встиг, зрозуміли, що до зими на Клондайк вони не потраплять і їх чекає зимівля в наметах і хижинах. Багато з них почали розпродувати своє майно, щоб купити квитки на зворотню дорогу.

З настанням морозів маршрут знову відкрився для тих, хто не здався і не повернув назад[20]. Але на той час, отримавши тривожні повідомлення з Доусон-Сіті про загрозу голоду, Північно-Західна поліція (нині: Королівська канадська кінна поліція) встановила нові правила перетину канадського кордону на Юконі. Кожен повинен був мати продуктів на рік — 520 кг. Разом із необхідним реманентом загальна поклажа становила близько 900 кг. На Юконі не було магазинів і складів, все потрібно було брати з собою, навіть цвяхи. Всі поклажа розпаковувалася у клунки по 30 кг (скільки міг дорослий винести за раз на перевал). Ті, хто переносив свої речі сам, змушений був принаймні 30 раз вертатися за своїми речами. Фізично сильному чоловіку потрібно було майже три місяці щоденної праці, щоб перенести свої речі через перевал до озера Беннет. За цей час він проходив 4000 км[23]. Стежина до перевалу була щільно запруджена шукачами, всі йшли крок-у-крок. Якщо хтось відступив убік, щоб зупинитися і перевести дух, то йому доводилося інколи годинами чекати, поки він зміг знайти якийсь проміжок і втиснутися назад у неперервний людський потік.

Від Дайї до перевалу Чілкут

Координати: 64°03′25″ пн. ш. 139°26′10″ зх. д. / 64.05694° пн. ш. 139.43611° зх. д. / 64.05694; -139.43611

Prospectors ascending the Chilkoot Pass in a long line
На підйомі до Чілкутського перевалу, 1898

Шукачі, що висадилися біля селища Дайї, 5 км північніше від Скагвай, йшли 10 км вздовж ріки Дайї і далі звертали на Чілкутську стежку через Чілкутський перевал до озера Ліндман, яке сполучалося з озером Беннет.[24] Чілкутський перевал був на 180 м вищий за Уайт, і, хоч і видавався важчим, насправді виявився легшим, ніж перевал Уайт. Ним скористалося найбільше шукачів — близько 22 тисяч.[25] Маршрут після спочатку пологого підйому переходив у дуже крутий і вже перед самим перевалом підйом становив 35 градусів.

На такому схилі навіть собак доводилося нести на спині. Про коней мови взагалі не було[26][n 4]. Рівна ділянка перед останнім, найкрутішим, підйомом називалася Вагою, бо на ній наново переважували поклажу перед канадським прикордонним постом. Холод, крутий підйом і вантаж на спині робили сходження дуже важким, дорога до вершини висотою всього 300 м тривала цілий день[28].

Відразу знайшлося досить кмітливих людей, що почати заробляти гроші не на золоті, а на самих золотошукачах. Вони протягували канати, щоб легше було підійматися вгору, вирубували у льоді сходинки, які називали «Золоті Сходи»".[29] Наприкінці 97-го року навіть був споруджений перший канатний підйомник для вантажів на кінній тязі[29]. У травні 1898-го вже працювало п'ять підйомників з паровими двигунами, вони витягували наверх щохвилини візки вагою 137 кг. За все це потрібно було платити. Там же ціла група шахраїв встановлювала намети вздовж стежок, пропонувала перепочити і тут же зіграти в азартні ігри.

1898 року було споруджено чотири підвісні канатні дороги до Чілкутського перевалу, серед них — перша у світі електрична канатна дорога довжиною 730 м[30][31].

Чілкутський перевал діяв до 1898 року. У вересні 97-го по ньому пройшовся потужний сель, зносячи на своєму шляху палатки шукачів. Тоді загинуло троє людей. А у квітні 1898 року після кількох тижнів снігопаду пронеслася снігова лавина «Вербна неділя» (англ. «Palm Sunday Avalanche»). Вона забрала з собою більше 60 життів[32].

Наприкінці цього ж року почала діяти залізниця через перевал Уайт. Чілкутський перевал відразу спорожнів, канатні дороги почали розбирати на металобрухт, а Дайя перетворилося на місто-привид.

Від перевалів до Доусон-Сіті

Від перевалів Уайт і Чілкутського дорога до озера йшла додолу, тому перехід вже не був таким виснажливим. За доброї погоди старателі кріпили до санок саморобні вітрила, щоб полегшити собі і тваринам роботу. На озерах Беннет і Ліндман старателі розкладати намети і відразу приступали до будівництва плотів і човнів, які весною доправили б їх вниз по Юкону до Доусона.[33][n 5] За кілька зимових місяців біля озер був вирубаний майже весь ліс і споруджено 7124 саморобних суден різних форм, розмірів, конструкцій і надійності.[34]. Розпилювання стовбурів дерев на бруси і дошки не було таким небезпечним, як перехід через перевали, але все ж дуже виснажливим і не одна пара друзів чи компаньйонів розпалася на цій роботі. Перші човни і плоти відплили наприкінці травня 1898 року, як тільки скресла крига.[35]

На річці шукачі зустрілися з новими перешкодами і випробуваннями — до Уайтхорс течія була небезпечна, з кількома швидкими перепадами[36].

Після того, як багато човнів розбилися і півтори сотні людей потонуло в холодних бурхливих водах, Північно-Західна Кінна Поліція встановила правила безпеки, прискіпливо перевіряючи всі судна і забороняючи жінкам і дітям знаходитися в них при проходженні перепадів. Вони повинні були берегом обходити небезпечні водні маршрути.[37][38] Додаткові правила встановлювали, що кожне судно з людьми повинно мати ліцензованого лоцмана, який коштував 25 доларів за один перехід. Багато старателів, щоб зекономити, вивантажували човни і полишали їх плисти порожніми через перепади, стараючись потім піймати їх нижче по течії.[38] Протягом літа Норман Макаулей побудував кінну канатну тягу для човнів. За тих же 25 доларів він перетягував човни через каньйон в обхід перепадів.[39]

Коментарі

  1. До золотої лихоманки ціни на цих тварин становили 3–5 доларів ($81–135)[5].
  2. Перевал Уайта не контролювався місцевими індіанцями. Білим людям цей перевал у 1887 році показав Джим Мейсон Скукум — індіанець, що через 9 років був співвідкривачем золота на Клондайку. Уільям Огілві назвав перевал в в честь міністра внутрішніх справ Канади Томаса Уайта
  3. Джек Лондон, який пройшов через перевал Уайт, словами одного з героїв оповідання «Незабутнє» описував, як шукачі відносилися до своїх коней: «Люди заганяли коней на смерть, а як ті здихали, верталися до моря й купували інших. Декотрі то навіть не добивали нещасних коней, а зривали з них сідла та підкови й кидали їх напризволяще. У людей, що пройшли Стежкою здохлого коня й не загинули, скам'яніли серця. Вони озвіріли й запеклися.»[22]
  4. Коней,покинутих перед перевалом, пізніше відловлювали і відстрілювали.[27]
  5. Деякі човни були були перенесені через перевали (частинами, чи одним цілим) і були відразу готові до плавання. Був навіть один невеличкий річний пароплавA. J. Goddard, вироблений в Сан-Франциско, якого частинами перенесли через Скагвай і перевал Уайт і зібрали на озері Беннет.[34]

Примітки

  1. Gardner, 2008, с. 394
  2. The Chicago Record, 1897, с. 23
  3. Berton, 2001, с. 154
  4. Berton, 2001, с. 238–239
  5. Berton, 2001, с. Chp. 4.4
  6. а б Berton, 2001, с. 94
  7. а б Morse, 2003, с. 122
  8. Berton, 2001, с. 93
  9. Winslow, 1952, с. 30–31
  10. Berton, 2001, с. 124
  11. Berton, 2001, с. chp. 4,6
  12. Berton, 2001, с. 124–125
  13. Berton, 2001, с. 140–141
  14. Winslow, 1952, с. 124
  15. Adney, 1994, с. 113
  16. Adney, 1994, с. 48
  17. Berton, 2007, с. 58
  18. Berton, 2007, с. 59
  19. Adney, 1994, с. 50
  20. а б в Berton, 2001, с. 141
  21. Berton, 2007, с. 60-61
  22. London, 2004a, с. 35
  23. Berton, 2001, с. 154–155
  24. Berton, 2001, с. 241
  25. Berton, 2001, с. 236
  26. Berton, 2001, с. 243
  27. Berton, 2001, с. chp. 8.1
  28. Berton, 2001, с. 243–244
  29. а б Berton, 2001, с. 244
  30. Berton, 2001, с. 247
  31. Winslow, 1952, с. 115
  32. Winslow, 1952, с. 120–121
  33. Berton, 2001, с. 262, 268–269
  34. а б Thomas, 2012, с. 7,10
  35. Berton, 2001, с. 269
  36. Winslow, 1952, с. 131
  37. Berton, 2001, с. 272–273
  38. а б Winslow, 1952, с. 132
  39. Berton, 2001, с. 273

Див. також

Література