Главная страница

Конституційне судочинство (конституційна юстиція) — процесуальна діяльність уповноважених судових органів з розгляду конституційно-правових конфліктів.

Конституційне судочинство є складовою конституційного процесу в державі та є окремим видом юридичного процесу.

Конституційно-правовий конфлікт визначається як спір про право, що випливає з конституційно-правових норм держави[K 1], або спір про конституційне правопорушення[K 2][1].

Конституційне судочинство покликане забезпечувати верховенство конституції як основи національної правової системи, охорону конституційних прав і свобод, додержання принципу поділу влади у всіх його аспектах. Необхідним елементом конституційного судочинства є перевірка нормативних актів з погляду їх відповідності конституції. Саме це (тобто правова охорона конституції) складає сутність конституційного судочинства[2].

Співвідношення конституційного судочинства і конституційного контролю

Повноваження, пов’язані з відправленням конституційного судочинства, ширші за конституційний контроль, адже контроль полягає в основному у встановленні відповідності Конституції держави певного акту.

Предмет конституційного судочинства, навпаки, є ширшим - повноваження конституційних судів поширюються і на питання щодо тлумачення конституційних положень, імпічменту глави держави тощо.

Спільним у відправленні конституційного судочинства та здійсненні конституційного контролю Андрій Портнов називає перевірку конституційності певного акта, а також розгляд конституційних звернень громадян з питань порушення конституційних прав державними органами[3].

Історичні витоки і моделі конституційного судочинства

Причину виникнення конституційного судочинства розуміють у тому, що законодавець не здатен передбачити всіх можливих варіантів застосування прийнятого ним закону. Як наслідок, багато юридичних правил залишаються невизначеними: такими, що потребують перевірки й тлумачення[4].

В науці пропонують досліджувати конституційну юстицію починаючи з періоду становлення й розвитку державних органів у країнах стародавньої цивілізації. Зокрема, найдавнішим попередником сучасного інституту конституційної юстиції називають раду старійшин (герусію), яка існувала у дорійських грецьких полісах на межі ІХ–VІІІ сторіч до н. е. і мала право припиняти рішення Народних зборів у разі відхилення народу «від прямого шляху». На народних зборах раз на рік обирали колегію ейфорів, яка мала право скасовувати вердикти царів, якщо вони не відповідали «встановленим законам», тобто природному праву[5].

Також науковці роблять спроби покласти початок конституційного контролю з часів Римської імперії або старого Німецького Рейху (1180 р.), коли судові органи розглядали спори між правителями. Згадується і про існування попередніх форм конституційного розгляду у Франції із середини XIII ст. У Португалії судово-конституційний розгляд був запроваджений Кодексом Філіпаpt (порт. Código Filipino) у XVII ст.

Як приклад початкової форми конституційної юстиції наводиться діяльність Таємної ради у Великій Британії у XVII ст., яка визнавала закони законодавчих зборів (легіслатур) американських колоній нечинними, якщо вони суперечили законам англійського парламенту або загальному праву[3]. [[Файл:Plaque of Marbury v. Madison at SCOTUS Building.JPG|міні|Слова Джона Маршалла, що визначили суть судового контролю, на стіні Верховного суду СШАПомилка цитування: Відсутній тег </ref> за наявності тегу <ref>, що мав місце у 1780 році у північноамериканському штаті Нью-Джерсі, коли закон штату було визнано таким, що не відповідає конституції штату, а в 1803 році Верховний Суд США вперше прийняв рішення у справі Мербері (англ. Marbury v. Madison) щодо неконституційності загальнофедерального закону.

На наступному етапі виникає принципово новий підхід до конституційного судочинства, концепція якого була розроблена австрійським ученим Г. Кельзеном. Головна відмінність від американської системи полягає в тому, що конституційне судочинство виділяється із загального судочинства і здійснюється не судами загальної юрисдикції, а спеціалізованим органом — конституційним судом, або квазісудовим органом (конституційною радою чи конституційною палатою вищих судових органів загальної юрисдикції)[2].

На кінець XIX ст. у низці європейських країн (Данія, Норвегія, Франція, Швейцарія та ін.) утверджується практика судового і парламентського контролю за дотриманням конституції, а вже на початку XX ст., після Першої світової війни, з'являються перші спеціалізовані органи правової охорони конституції — конституційні суди[6].

Широке поширення інститут конституційного судочинства одержує після Другої світової війни. Він затверджується практично у всіх країнах Західної Європи, багатьох нових державах Азії, Африки, Латинської Америки. Поза цією загальною тенденцією залишаються соціалістичні держави.

Моделі конституційного судочинства

На сьогодні у світі сформувалося три основних моделі спеціального правового захисту конституцій (щоправда, найчастіше згадують лише про дві перших):

  1. американська модель (США, Бразилія, Аргентина та ін.) передбачає здійснення конституційної юрисдикції судами загальної юрисдикції, як правило верховними судами держави;
  2. романо-германська (європейська) модель (Австрія, Німеччина, Польща та ін.) ґрунтується на формуванні спеціальних органів конституційної юстиції — конституційних судів, конституційних рад тощо;
  3. мусульманська/традиційна модель (Мавританія, Лесото та ін.) передбачає здійснення конституційної юстиції вищими релігійними або традиційними органами (ради духовенства, ради вождів тощо)[6].

Конституційне судочинство в Україні

Формування конституційного судочинства в Україні

Для вітчизняної конституційної теорії та практики спеціальні органи захисту Конституції були практично невідомі до 90-х років XX ст. Правова охорона українських радянських конституцій покладалася на вищі органи державної влади та управління, які здійснювали дві основні функції — контроль за дотриманням радянських конституцій і забезпечення відповідності конституцій радянських союзних республік Конституції СРСР.

Спробу формування постійно діючого державного органу правового захисту конституції в колишньому СРСР прийнято пов'язувати з прийняттям 1 грудня 1988 р. Закону СРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) СРСР»[7], який передбачав створення Комітету конституційного нагляду СРСР. Наглядові та контрольні повноваження цього спеціалізованого органу правового захисту радянської конституції закріплювалося в Законі СРСР «Про конституційний нагляд в СРСР»[8]. Але цей Комітет навряд чи можна вважати органам конституційної юстиції, оскільки він існував як своєрідний «додаток» до З'їзду народних депутатів СРСР, який і вирішував основні питання конституційного нагляду і контролю в СРСР. До того ж розпад колишнього СРСР не дав можливості еволюціонувати Комітету конституційного нагляду СРСР в повноцінний самостійний постійно діючий орган конституційної юстиції.

В Україні ж за радянської доби Комітет конституційного нагляду УРСР, передбачений ст. 112 Конституції УРСР 1978 року, після внесення до неї змін 27 жовтня 1989 р.[9], взагалі не був сформований. Натомість після внесення змін до ст. 112 Конституції УРСР в 1990 році передбачалося формування більш прогресивного органу правового захисту конституції — Конституційного Суду УРСР, склад якого мав обиратися Верховною Радою УРСР. Але цей орган так і не був сформований.

Лише після здобуття Україною незалежності в 1991 році вдалося розпочати формування спеціалізованого органу правового захисту Конституції України — Конституційного Суду України. 3 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Конституційний Суд України»[10], який визначив порядок формування і основні функції цього органу конституційної юстиції незалежної України.

Утім діяльність Конституційного Суду України в період 19921996 років була малоефективною з огляду на те, що Верховна Рада України обмежилася лише призначенням першого Голови Конституційного Суду України Л. П. Юзькова. Спроби обрати Верховною Радою України заступника Голови Конституційного Суду України та суддів Конституційного Суду України були безуспішними.

У зазначений період основні функції щодо правового захисту Конституції України здійснювалися Президентом України і Верховною Радою України.

Після прийняття нині чинної Конституції України від 28 червня 1996 pоку, що чітко визначила систему правового захисту Основного Закону, було прийнято новий Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р., який і поклав початок реальної діяльності цього єдиного органу конституційної юстиції в Україні. Тобто відлік правового захисту Конституції України (у вузькому розумінні) пропонується вести з 1996 року, коли було сформовано реально діючий Конституційний Суд України[6].

Засади конституційного судочинства в Україні

Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

  1. конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
  2. відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;
  3. додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;
  4. офіційного тлумачення Конституції та законів України;
  5. відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України;
  6. порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України.

Підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є:

— невідповідність Конституції України;
— порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності;
— перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

Стадії конституційного провадження

  1. Звернення до Конституційного Суду України:
    1. шляхом конституційного подання[K 3]
    2. шляхом конституційного звернення[K 4]
  2. Відкриття провадження у справі у Конституційному Суді України за конституційним поданням чи конституційним зверненням (якщо немає підстав для відмови у відкритті провадження)
  3. Розгляд справи на пленарних засіданнях Конституційного Суду України
  4. Закінчення розгляду справи:
    1. шляхом прийняття рішення Конституційного Суду України
    2. шляхом дачі висновку Конституційного Суду України
  5. Окрема думка судді Конституційного Суду України (факультативна стадія)
  6. Офіційне оприлюднення актів Конституційного Суду України.

Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання[11].

Конституційне судочинство як навчальна дисципліна

Конституційне судочинство (або ж конституційно-процесуальне право) вивчається в деяких вузах України як навчальна дисципліна. Її мета — формування системи теоретичних знань з організації та функціонування Конституційного Суду України; поглиблене оволодіння студентами всіх положень конституційного судочинства та механізмів його застосування в практичній діяльності.

Орієнтовний перелік тем:

  • Формування конституційного судочинства в Україні
  • Статус і функції Конституційного Суду України
  • Структура та основні напрями діяльності Конституційного Суду України
  • Конституційне судочинство
  • Стадії конституційного судочинства
  • Особливості окремих видів конституційного провадження
  • Акти Конституційного Суду України[12][13].

Див. також

Коментарі

<references group="K"> [14][15][16][17][18]

Примітки

  1. Див.: Портнов А. Деякі аспекти сутності конституційного судочинства // Вісник КНУ. Юридичні науки. — 2010. — Вип. 82. — С. 6-9
  2. а б Організація судових та правоохоронних органів: Навч. посібник для студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів освіти / І. Є. Марочкін, В. В. Афанасьев, В. С. Бабкова та ін.; За ред. І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової, О. М. Толочка. — Харків: Право, 2000. — § 8
  3. а б Портнов А. Історико-правові джерела виникнення конституційного судочинства // Віче. — 2008. — № 5
  4. Feteris, Eveline T. Fundamentals of legal argumentation: A survey of theories on the justification of judicial decisions. Vol. 1. Boom Koninklijke Uitgevers, 1999
  5. Мироненко О. Про деякі загальні підходи до поняття «конституційна юрисдикція» і предмета її історії // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – № 4. – С. 46–61.
  6. а б в Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України. Підручник. 2-ге вид. — К.: Правова єдність, 2010. — 13.1
  7. Закон СССР от 1 декабря 1988 г. N 9853-XI «Об изменениях и дополнениях Конституции (Основного Закона) СССР» (утратил силу)
  8. ЗАКОН СССР ОТ 23.12.1989 О КОНСТИТУЦИОННОМ НАДЗОРЕ В СССР
  9. Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР: Верховна Рада УРСР; Закон від 27.10.1989 № 8303-XI
  10. Не чинний Про Конституційний Суд України: Верховна Рада України; Закон від 03.06.1992 № 2400-XII
  11. Про Конституційний Суд України: Верховна Рада України; Закон від 16.10.1996 № 422/96-ВР
  12. Економіко-правовий факультет Маріупольського державного університету
  13. Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. Кафедра судочинства
  14. Наприклад, право президента призначати окремих членів уряду.
  15. Наприклад, порушення президентом присяги.
  16. Цитата з рішення: «Саме судова влада має право і зобов'язана сказати, що́ є закон» (англ. IT IS EMPHATICALLY THE PROVINCE AND DUTY OF THE JUDICIAL DEPARTMENT TO SAY WHAT THE LAW IS).
  17. Суб'єкти конституційного подання: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.
  18. Суб'єкти конституційного звернення: громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Посилання

Джерела

  • Теліпко В. Е. Конституційне та конституційно-процесуальне право України: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / В. Е. Теліпко — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 568 с. — ISBN 978-966-364-852-1.
  • Барабаш Г.Ю., Селіванов А.О. та ін. Конституційна юрисдикція: Підручник. - X.: Право, 2012. - 168 с.
  • Витрук Н. В. Конституционное правосудие. Судебное конституционное право и процесс: Учебное пособие для вузов. — М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. — 383 с.
  • Сравнительное конституционное право / Ред. кол. А. И. Ковлер, В. Е. Чиркин (отв. ред.), Ю. А. Юдин — М.: Манускрипт, 1996. — 730 с.
  • Селіванов А. О. Верховенство права в Конституційному правосудді: Аналіз конституційної юрисдикції.– К.; Х.: Акад. прав. наук України, 2006.– 400 с.
  • Боботов С. В. Конституционная юстиция (сравнительный анализ). — М.: ЕАВ, 1994. — 126 с.
  • Болдырева Е.В. Конституционное правосудие в субъектах федеративных государств: вопросы правового регулирования (на примере США, Германии и России) // Вестн. Том. гос. ун-та . - 2009. - № 319. - С. 108-111.
  • Vanberg, Georg. The politics of constitutional review in Germany. Cambridge University Press, 2004.
  • Shapiro, Martin, and Alec Stone. "The new constitutional politics of Europe." Comparative Political Studies 26.4 (1994): 397-420.
  • McWhinney, Edward, ed. Supreme courts and judicial law-making: constitutional tribunals and constitutional review. Martinus Nijhoff Publishers, 1986.
  • Ginsburg, Tom. Judicial review in new democracies: Constitutional courts in Asian cases. Cambridge University Press, 2003.


Помилка цитування: Теги <ref> існують для групи під назвою «K», але не знайдено відповідного тегу <references group="K"/>, або ж бракує закриваючого </ref>